Зеленопідська сільська рада територіальної громади
Херсонської області

Zero Waste. Як громаді не утворювати сміття взагалі...

Нещодавно інтерактивна карта звалищ України www.ecomapa.gov.ua поповнилася новим інформаційним сервісом, який дозволяє визначити місце розташування найближчого пункту прийому вторинної сировини. На карті інтерактивних звалищ відображено понад 700 пунктів прийому вторсировини (батарейок, люмінесцентних ламп, макулатури, пластика, скла тощо). Найбільше таких об'єктів зареєстровано у Києві (119), на Закарпатті (75), на Харківщині (84) та на Дніпропетровщині (37). З цього ми й розпочали розмову з експертом з питань публічних послуг та моніторингу Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO Вячеславом Сороковським. 

Цінне сміття

В Україні нещодавно почали збирати окремо пластикову пляшку, у школах збирають батарейки. Чи є у цьому комерційна складова? Ці відходи точно десь переробляють, а не скидають у яри?

- Якщо кошти таки витрачаються на збирання ресурсоцінних відходів, їх без сенсу викидати разом з рештою відходів. Хоча часом з’являються повідомлення про те, що роздільно зібрані відходи збираються в один автомобіль разом зі змішаними. Таке може траплятися, але, на мою думку, це не є правилом. У переважній більшості випадків якщо відходи збираються окремо, то вони потрапляють на переробку.

Чи вистачає переробних підприємств?

- Тут я не став би узагальнювати. Відомо, що в Україні потужності для перероблення пластику, скла та паперу є. Інша ситуація зі специфічними видами відходів, як батарейки, люмінесцентні лампи чи то комбінована упаковка. Інформація про наявні потужності різна: то хтось десь береться за перероблення, то згодом відмовляється від цього. Принаймні, від різних активістів, що займаються збиранням відпрацьованих батарейок, доводилося чути, що поки що такі відходи тільки накопичуються на складах. Проте і це добре, бо відтак ці відходи не потрапляють на полігон та не розкладаються, наносячи шкоду природі.

А чи вигідно переробляти вторсировину?

Питання економіки перероблення спеціально не досліджував. Втім, часто підприємства, що збирають у громадах ресурсоцінні відходи, нарікають: мовляв, доходи від продажу цих відходів переробникам, не покривають витрати на роздільне збирання сміття. Чому ж тоді збирають? (Крім того, що це, власне, обов’язково). Навіть, якщо від продажу ресурсоцінних відходів можна отримати порівняно небагато грошей, завдяки їхньому відбору із загальної сміттєвої маси можна суттєво подовжити життєвий цикл полігона. А це вже чимала економія. Також треба взяти до уваги те, що витрати комунальних підприємств зазвичай покриває тариф, а прибутки від продажу ресурсоцінних відходів є де-факто додатковими надходженнями, нехай і незначними.

У ЗМІ час від часу піднімають проблему витрат на утилізацію пластикової тари. Чому ці кошти не закладаються у вартість самої тари?

- Мова не тільки про пластикову, а про будь-яку тару та упаковку. Це називається «розширена відповідальність виробників», коли виробник  несе відповідальність за переробку та утилізацію своєї продукції після її споживання. І у певний встановлений спосіб покриває витрати майбутніх періодів. Наприклад, в ЄС, та й не тільки там, цей принцип діє вже відносно давно. В Україні на сьогодні розширена відповідальність виробників не працює. Хоча кілька років тому у нас намагалися це впровадити – спеціально для цього було створено відповідне державне підприємство. Але той досвід виявився, м’яко кажучи, не дуже вдалим. Наразі у владних колах та експертному середовищі триває дискусія, як цей принцип має діяти у нас. Йдеться про те, у першу чергу, хто буде розпорядником коштів: знову ж таки державна структура чи, наприклад, бізнес-асоціація.

А як вирішують цю проблему у розвинутих країнах?

- У різних країнах по-різному. Так, у Франці та Австрії, наприклад, кошти розширеної відповідальності проходять через спеціально створену неприбуткову бізнес-асоціацію. Країни можуть встановити для виробників спеціальний податок, а потім через державну структуру ці кошти спрямовуються до системи поводження з відходами, як-от у Данії. Або ж діє комбінована система, де є податок, але розпоряджається цими коштами неприбуткова організація – така система є, наприклад, в Естонії.

В Україні у кращому разі збирають окремо сухе та мокре сміття. А у Європі можна побачити по 7-8 різних контейнерів для різних видів відходів.

- У Швейцарії навіть пластиковий посуд від роботи кавових машин викидають до окремих контейнерів. Схем роздільного збирання може бути кілька. Усе залежить від того, на що погоджується покупець цих відходів, чи, кажучи ширше, – як побудовано систему перероблення таких відходів. Так, найпростіша схема – коли до одного контейнера йдуть сухі відходи, а до іншого – мокрі. Це означає, що наступною ланкою у цьому ланцюжку має бути досортовування, відділення одних відходів від інших. Окремо треба сказати про специфічні відходи, такі, як, наприклад, флуоресцентні лампи. Їх без сенсу викидати до контейнера для збору сухого сміття, бо лампи, швидше за все, розіб’ються. Але з іншого боку, пунктів збору, куди б можна було віднести ці лампи, обмаль.

Сміттєзвалища як джерело доходів

Якщо вірити екологам, то Україна буквально потопає у смітті. У нас налічується близько 6 тис. офіційних сміттєвих полігонів та близько 33 тис. нелегальних звалищ. Фахівці стверджують, що близько 40% побутових відходів Києва зникає невідомо де. Разом із тим знайти ділянку для нового полігона, як показав досвід Львова, непросто. Чи вплине на розв’язання «сміттєвих» проблем децентралізація влади?

- Одній громаді зазвичай обтяжливо утримувати повноцінну законну систему поводження зі сміттям – починаючи від збирання цього сміття і закінчуючи захороненням, спаленням тощо. Утримання такого ланцюжка самотужки дуже дорого, а відтак це може виявитися нераціональним. Але у співпраці з іншими громадами система працюватиме набагато ефективніше. Але тут громадам треба навчитися домовлятися між собою.

Одною з важливих ланок поводження з відходами є сміттєвий полігон. Але знайти під нього ділянку непросто. Сміттєвий колапс у Львові показав, що громади ні за яку ціну не хочуть створювати у себе полігон, який вважають потенційною зоною екологічного лиха. Крім цього, колеса важких сміттєвозів дуже швидко знищують місцеві дороги…

- Швейцарія у 2000 році заборонила створювати нові сміттєві полігони. Але коли це ще було можливо, то алгоритм був такий. Виходячи із багатьох параметрів, місце розміщення полігону визначала влада кантону.  При цьому зазвичай кантон намагався узгодити це рішення із громадою, на території якої мав розміщуватися майбутній полігон. Хоча міг зрештою і вилучити цю землю примусово. Проте до цього кроку, наскільки мені відомо,  кантони ніколи не вдавалися, намагаючись домовитися з місцевою громадою, виділяючи їй гроші на ті чи інші потреби, вирішуючи якісь інші проблеми громади тощо. І зазвичай до примусу не доходило. Але це все результат довготривалої демократичної традиції у цій країні.

Чи цікаві українські сміттєзвалища інвесторам?

- Треба розрізняти інтерес інвесторів – будувати та утримувати новий полігон чи розкопати старий. Якщо мова про останнє, то мені відомо тільки про одну таку ініціативу – у Сумській області. Там інвестори просили громаду дозволити їм розкопати переповнений полігон, щоб отримати частину ресурсоцінні відходи. Щоправда, розрахунок там був на те, що полігон формувався за радянських часів, коли не було роздільного збору сміття і на сміттєзвалище потрапляло чимало цінних матеріалів. Але громада на це не погодилася. А якщо ж говорити про інвестиції в полігон – важко сказати. За нинішнього рівня оплати послуг населенням та за умов політизації тарифної політики навряд чи інвестор погодиться вкладати кошти у полігон.

Палити сміття чи взагалі не утворювати його?

В Україні працює лише один сміттєспалювальний завод – у столиці. Такі підприємства коштують недешево: приміром, вартість будівництва заводу механіко-біологічної обробки сміття у Львові оцінюється у 20 млн євро, а вартість сміттєспалювального заводу у Дніпрі сягнула 60 млн доларів. Чи є сенс за таких умов створювати сміттєспалювальні заводи?

- Чому б і ні! Адже ці заводи виробляють тепло, яким можна опалювати будинки. Але тут треба брати до уваги кілька моментів. По-перше, сміттєспалювальні заводи зазвичай забруднюють повітря. Тому треба застосовувати складні технології, щоб не допускати цього забруднення. Наприклад, до сміттєпереробного заводу Цюріха, розташованого практично у центрі міста, навіть водять екскурсії. Сміттєспалювальні заводи як міжмуніципальні проекти почали створюватися у Швейцарії ще у 60-х роках минулого сторіччя, і зараз опинилися у межі багатьох міст. Але їхня особливість у тому, що вони постійно реконструювалися – цей процес фактично не припинявся. Одночасно з цим ставали жорсткішими і стандарти щодо небезпечних викидів в атмосферу. Тому зараз фахівці мають можливість стверджувати, що викиди є у межах екологічних стандартів. У той же час, не варто забувати, що спалювання – далеко не перший етап в ієрархії поводження з відходами. Тобто спочатку треба дбати про зменшення утворення відходів, повторне  використання, рециклінг..  

Чи можна, наприклад, для обігріву довколишніх будинків використовувати метан, який утворюється при перегниванні сміття?

- Взагалі-то, за українським законодавством, кожен полігон має оснащуватися системою збирання та знешкодження біогазу. Щоправда, ця норма у законі з’явилася тоді, коли більшість існуючих сміттєзвалищ було вже збудовано. Ось чому вони такою системою не обладнані. Однак її можна встановлювати і під час експлуатації полігону. Наприклад, така установка нещодавно з’явилася на Вінницькому полігоні твердих побутових відходів… За допомогою когенераційної установки отриману теплову енергію можна використовувати для опалення, а електричну навіть і продавати за «зеленим» тарифом.

Це дороге задоволення?

- Недешеве. Наскільки мені відомо, вартість такого рішення у Вінниці сягає 1,7 млн. євро. Свого часу у Тульчинському районі Вінницької області, де проект DESPRO допоміг побудувати повноцінну систему поводження з відходами, вартість такої установки євро виявилася непідйомною для цієї системи. Але річ не тільки у високій вартості: потрібно також мати, до чого цю установку підключити. Можливо, для цього треба прокласти трубопровід, оновити систему обігріву будинків тощо. Третій момент: у передових країнах світу зараз багато тенденцій, пов’язаних з екологією, і одна з них – не допускати утворення відходів як таких. Українським громадам треба взяти це до уваги. Подібна ініціатива поводження з відходами має назву Zero Waste – нуль відходів.

Хіба таке можливо?

- Це концепція, напрямок руху. Можливо чи ні – подивимося. Принаймні, передові європейські країни мають чималий досвід у цьому напрямку. Наприклад, багато тамтешніх домогосподарств забезпечені обладнанням для компостування так званих «зелених» відходів: відходи саду, городу, дрібні харчові відходи тощо. Країн, де відходи утилізували б на 100%, я на разі не знаю. Але до цього прагнуть, і певний поступ тут є. Я відвідував величезний сміттєпереробний завод в Австрії, на якому так звані мокрі, кухонні відходи після сортування проходять механіко-біологічну обробку, пресуються і підсушуються, стабілізуючись на свіжому повітрі. Згодом ці відходи йдуть на поля у якості добрив. Усе має десь використовуватися або йти до вторинного циклу.

Україна таким чином може відразу проскочити етап створення сміттєспалювальних заводів, які забруднюють довколишнє середовище?

- Чому б і ні! Під час відвідин сміттєспалювального заводу у Швейцарії, ми почули річ, яка видалася нам тоді доволі дивною: двадцять років тому тепловіддача від спалювання відходів була набагато вищою. Але з кожним роком, у зв’язку із запровадженням роздільного збору сміття, вона зменшується. Іншими словами, раніше до сміттєвого баку потрапляло набагато більше горючих матеріалів: пластик, ганчір’я, деревина, папір. Тепер усе це переробляють окремо, а на сміттєспалювальний завод привозять те, що майже не горить. І для нього є проблемою забезпечити якісне спалювання усього цього. Так, суто теоретично – впевнений, що багатьом би цього хотілося! – Україна відразу може включитися до наступного етапу поводження зі сміттям, минувши етап побудови сміттєспалювальних заводів. Але додаткові потужності, на яких перероблятимуть вторинну сировину, нашій країні так чи інакше потрібні. Адже для того, щоб «проскочити» етап спалювання відходів, нам вже сьогодні треба розділяти ці відходи в десятки разів більше, ніж зараз. У моїй родині роздільне збирання сміття відбувається. Але чи готові до цього усі?

Джерело: decentralization.gov.ua



« повернутися до списку новин